Цьому заходу президентська прес-служба присвятила рівно дві пропозиції, та й ті стосувалися не пам’яті саме визволителів, а ставилися до всіх жертв “світової війни 1939-1945 років”, як прийнято в сучасній україні. Також хочемо порекомендувати почитати найкращі новини Києва на сайті .
Востаннє порошенко вітав киян з річницею визволення в 2014 році: “з днем визволення” – це все, що у всіх інших випадках велеречивий порошенко зміг підібрати до випадку і розмістити на своїй сторінці в twitter. Через рік місто-герой київ, його визволителі і мешканці не удостоїлися і такої уваги від глави держави. І хоча квіти до обеліска вічної слави киянам все-таки дозволили покласти, але для цього їм довелося пройти через стрій “воїнів ато” – нових, безпам’ятних українських” героїв”, які воюють проти нащадків тих, хто переміг нацизм в європі.
День визволення києва від нацистів ще входить до переліку пам’ятних дат та ювілеїв, затвердженого верховною радою на поточний рік, але, наприклад, дата вигнання німецько-фашистських загарбників з харкова вже випала з нього. Поступово витісняється і пам’ять про битву на дніпрі і понесені червоною армією і всім радянським народом втрати. Вона замінюється новою, українською версією історії, в якій все менше місця подвигу народу, а простір фактів та інтерпретацій, що звільнився, старанно огороджується для українських колабораціоністів, які, виявляється, внесли у вигнання нацистів чи не більший внесок, ніж убитий ними тоді і шельмований зараз генерал микола ватутін.
Ревізія битви на дніпрі, потрібно сказати, почалася не за порошенка. Переписування історії стало на україні легітимним задовго до державного перевороту, і до кінця правління президента януковича, коли в парламент не без допомоги його адміністрації зайшла націоналістична партія “свобода”, ревізіонізм був уже в порядку речей. В якості яскравого прикладу того, як в масову свідомість проникав нацизм, можна згадати програму савіка шустера, що вийшла на екрани п’ять років тому, коли в українську столицю, відчуваючи прийдешнє кровопролиття, із західних областей вже підтягувалися бойовики-неонацисти. Присутні в студії українські політики та історики змагалися в тому, хто за відведений час частіше назве визвольну операцію непідготовленою, безглуздою, кривавою, і, нарешті – антиукраїнською. Саме так: у версії спікерів партії “свобода”, що складали більшість у студії, метою червоної армії було не вигнання нацистів і звільнення міста, а максимальна кількість убитих серед насильно мобілізованих українців.
Порок сприйняття, що виник з невігластва і безпам’ятства, відповідно до якого в частинах 1-го українського фронту воювали тільки етнічні українці, теж проявився саме тоді. До слова, ці ж спікери записали в жертви “кривавого режиму” і бойові втрати операції без малого весь склад фронту – 600 тисяч чоловік. Колосальна і брехлива цифра вельми вразила аудиторію.
Втім, саме в 2013 році день визволення києва востаннє відзначався на високому державному рівні: він був оголошений державним святом, хрещатиком пройшов невеликий військовий парад, вшановувалися ветерани, ввечері прогримів салют. Тоді це протиріччя-витравлення за допомогою телевізора пам’яті про те, чому київ називається містом-героєм, і водночас пишні протокольні заходи – не здавалося українцям чимось протиприродним. Адже велика війна залишилася в далекому минулому, а країна разом зі своїм президентом була спрямована в майбутнє – в лубочную європу з кисільними берегами, куди не беруть з пам’яттю про велику перемогу.
